?

Log in

No account? Create an account

Sep. 26th, 2019

- Альфачіно
- серафім сваровскі!
- дом горіт, хуй стоіт!
- нє прівєді господ!
- молодость досталась!
- садо-м'язи!
- буцигарня є!
- з висоти пташиного помьоту!
- Буратіно і золотий дощ!
- Трумен Компотом
- мєня задержала полюція
- речка посполітая
- охуєнно превентівний вечір
- пісатель із мєстних
- рог юзабіліті
- не Катя, а гіпотенуза
- содом і умора

- а у вас це молоко чи сметана?
- та лате

- ром, плєть і соломія
- Долгая дорога в дюймах
- фіскальний мрак бокала
- конфетка втузік
- сняла решительно хіджаб наброшений
- Ілля Ківа в воду насцяв
- ніч перед тождєством
- во всєночную во всє тяжкіє
- небоги горшки обригають
- пістмодернізм
Невеличка криза, плюс було кілька поїздок, то трохи повернувся до читання
«Книга Балтіморів» Жоеля Діккера – великий прохідний роман про Америку. Швейцарець Діккер знову вигадує купу сюжетних ниток, які сплітаються і розплітаються так, як треба автору. В цьому є реміснича майстерність, але геть немає драйву. Персонажі картонні, Америка пласка, досить швидко повстає питання для чого жувати цей пластмасовий силос. Те саме, що в «Правді про справу Гаррі Квеберта» тільки гірше. 2,5 з 5.
«Війна у В’єтнамі (1946-1975)» Філіпа Д.Девідсона – дуже цікава книга про найвідомішу локальну війну у світі. Автор, американський генерал, уважно і тверезо вивчає причини того, що спочатку Французька імперія, а потім США програли в’єтнамським комуністам. Останнім допомагали місцевість (джунглі і велика кількість карстових печер, вже готових криївок) та клімат (сезони дощів зупиняли авіацію і знищували дороги), а також китайські сусіди. Плюс на війні важать не тільки озброєння і техніка, але й бойовий дух солдатів, їх готовність помирати, і готовність суспільства приймати їх смерті. Найкращі в’єтнамські генерали могли втрачати дивізії за дивізіями, набирати нові і кидати їх на смерть, тоді як «західні» генерали знаходилися під постійним політичним тиском. Детальні описи всіх важливих боїв і цілої війни, ідеальне чтиво для військових і тих, хто цікавиться військовою теорією та практикою. 5 з 5
«Недільний день біля басейну в Кігалі» Жиля Куртманша – художній опис найбільшого геноциду останніх десятиліть. Різанина в Руанді сталася не знічев’я, до неї довго готувалися на очах у «західних» бюрократів, які старанно ховали голову в пісок і не помічали очевидного. Тільки вбивства сотень тисяч людей примусили світове співтовариство діяти. Такий собі Чорнобиль західного світу. Ну і урок Україні, що нам не треба дуже сподіватися на допомогу партнерів. Потужна історія перечіпляється об слабку літературу. Перестаркуватий автор довго і слиняво розповідає про кохання перестаркуватого головного героя до молодої африканки, чим заважає, але текст не знищує. 3,5 з 5
«22:04» Бена Лернера – роман про природу творчості. Американський автор середньої руки пише про роман про творчу кризу у вигаданого автора середньої руки. Автор і персонаж змішуються майже до нероздільності, все, що письменник бачить і чує може бути використано. Жива (на відміну від Діккера) Америка, цікаві персонажі і жодних спроб штучного підбадьорення сюжету. Та це й не треба. 4,5 з 5.
«Царі ординські. Біографія ханів та правителів Золотої Орди» Романа Почекаєва – книга про те, звідки пішла Російська імперія (а могла Литовська). У школі нас вчили маячні про татарсько-монгольське ярмо, тоді як руські князівства була тісно інтегровані у Золоту Орду і не дуже відрізнялися від її частин. Скориставшись послабленням центральної влади, місцеві властителі забирали владу в своїх улусах, так само вчинили і князі Московські. Щоправда, вони змогли відновити Золоту Орду, щоправда, зі столицею не в Сараї, а в Москві. 5 з 5.
«Узурпатори та самозванці степових імперій» Романа Почекаєва – ідеальна книга про систему влади на теренах імперії Чингізхана. Чому хан був найголовнішим і хто міг стати ханом. Спочатку вас буде тіпати від великої кількості незнайомих імен, а потім захопитесь, бо це кручі аніж «Гра престолів» і не вигадка, а історичний матеріал. 5 з 5.
«Економіка кам’яного віку» Маршалла Салінса – науковий розгром стереотипів про життя первісних людей. Які жили важче, але веселіше в тому сенсі, що мали працювати менше, аніж жертви неолітичної революції. Детальний розбір того, як і чим жили в палеоліті, іноді трохи нуднуватий, але ґрунтовний. 4,5 з 5
«Біологія добра і зала» Роберта Сапольськи – текстовий варіант відомого стенфордського курсу лекцій. Якщо текст вам зручніший за відео, то вам сюди. Сапольські розповідає про те, хто ми, чому ми такі і що з цим робити. Не те щоб в книзі багато сенсацій, але складається більш-менш повна картина того, що і як вплиає на нашу поведінку. Підручник здорової людини. 5 з 5
«Гарні, двадцятирічні» Марека Хласко – чарівна книга польського Довлатова, написана тоді, коли сам Довлатов, ще не писав. Проклятий поет живе в лайт-версії імперії зла, емігрує на Захід, але і там не знаходить щастя. Читає про його мандри і розумієш, що це щось середнє між «Одиссеєю» та «Пригодами бравого солдата Швейка». Єдиний недолік книги – вона дуже швидко закінчується. 5 з 5
«Будинок із сірників» Євгенії Сенік – роман про швейцарських бездомних. Українська авторка поїхала до Швейцарії, працювала і розмовляла з місцевими «зайвими» людьми, а потім написала книгу. Тут не буде великих трагедій (все ж таки Швейцарія), але будуть цікаві історії людей, які загубили себе. Помірна критика суспільства споживання, цікаві подробиці альпійського життя, трохи екзальтованості авторки. Хороша книга для пляжу чи подорожі. 4 з 5.
Накопичилося:
- ВЗеленський патріарх!
- Тесть Тьюрінга
- Помнім, любім, аскорібнка (оскорбім)!
- скотобазіс!
- социальноє домогатєльство!

- Христос воскрес!
- Воінствєнно воскрес!

- Кошка здохла, ноблес обліж
- Карпентер-Карий!
- Сад расходящіхся мізантропок
- Не хочеш соснуть кінця бідності?
- А тепер конкурс капіталів!
Через науково-популярні лекції з тубу читав стати менше, але деякі надбання таки маю:
1) «Неперекладна гра слів» Олександра Гарроса – ідеальний нон-фікшн від автора, якого хочеться назвати швидше європейським, аніж російським. Книга складається з десятка розлогих гонзо-репортажів з елементами інтерв’ю. Довершений стиль, цікаві персонажі, навіть про Прілєпіна можна читати без бажання блювати. Гаррос робив ці репортажі для глянцевих видань, робив настільки добре, наскільки це взагалі можливо. Дуже часто шматки цієї книги хочеться зачитувати, це якісь перлини. І їх крутіться накладається на трагічну долю автора, який кілька років тому помер від рецидиву раку. Думаю, що кожен письменник хотів би мати останню книгу такого рівня. 5 з 5.
2) «А часом дуже сумні» Джефрі Євгінідіса – крутий роман про стосунки і літературу. Студенти середньо-американського коледжу шукають своє місце в житті, закохуються, вчаться і щось там думають про майбутнє. Один хлопець любить красуню, яка закохана в іншого, але у того є свої скелети в шафі. Начебто нічого нового, але від роману не відірватися, текст тримає і хочеться, щоб це тривало вічно. Феєричне закінчення – лише вишенька на цьому надсмачному торті. Закінчивши роман, я одразу поліз шукати, чи, бува, не перекладали Євгінідіса українською. Перекладали, «Середня стать», вийшов у «Старому леві». Вже купив і читатиму. 5 з 5.
3) «Симпатик» В’єта Тана Нґуєна – епос про зраду та революцію. Роман починається з захоплення Сайгону військами в’єтконговців і закінчується втечею вже з соціалістичного В’єтнаму. Між цими двома точками історія чи то зрадника, чи то занадто принципового хлопця, якого доля кинула в жерна одної з найжорстокіших історій другої половини двадцятого століття. На ці події ми, як і більшість світу, звикли дивитися американськими очима, тим більш цінний в’єтнамський погляд. Закінчення роману здається трохи сплутаним, але анітрохи не заважає погодитися, що це є великий роман. 5 з 5.
4) «Мисливець за розумом» Джона Дугласа – нон-фікшин про те, як полювання на серійних вбивць ставало наукою. За книгою був знятий серіал, але фактично для нього було використана лише невеличка частина історій, описаних в книзі. Оповідач, класичний американець, який працює зі страшними речами, але не втрачає ані почуття гумору, ані апетиту. Дуже цікаво бачити, як кожен випадок страшних і, здавалося б, небувалих злочинів, чітко лягає в теорію. Нічого нового, головне вміти бачити за деревами ліс. 4,5 з 5.
У листопаді-грудні багато писав, то читав мало, а от в січні їздив у відпустку, то трохи надолужив. 9 книг за 3 місяці:

1) «Лугова арфа» Трумана Капоте – книга про дитинство від американського класика. Одноповерхова Америка зі своїми диваками, красотами і прихованими в шафах скелетами. Дитинство, як щаслива пора, коли можливо все, в тому числі і піти з дому, та оселитися на дереві. Дуже ніжний текст. 4 з 5.

2) «Коза Ностра. Історія сіцілійської мафії» Джона Діккі – уважне дослідження джерел явища, яким сумно прославилася Італія. Головна умова появи мафії: слабкість державної влади і намагання політиків не звертати уваги на закон. За вакууму закону одразу з’являються структури, які готові замінити закон на «честь», або, якщо узяти до уваги українські реалії, «понятія». Політикам з розвинутої Півночі були потрібні голоси жителів Сицилії і за них центральна влада була готова закривати очі на існування мафії, яку легше було вважати екзотичним звичаєм місцевих дикунів, аніж могутньою організацією, що підважує засади держави. При цьому всьому, постійно знаходилися чесні судді, слідчі, поліцейські, які проголошували мафії війну, боролися, гинули, але не зупинялися. На жаль, годі таке й уявити в Україні. 5 з 5.


3) «Антропологія статі» Марії Бутовської – виважене і всебічне дослідження статевих відмінностей і їх наслідків в біології, культурі та соціумі. Чоловік і жінка дійсно досить різні багато в чому, але це не привід для узагальнень, що хтось краще (розумніше, добріше, прогресивніше). Просто різні і сенс цих відмінностей у пристосуванні до різних репродуктивних стратегій. Автор – практикуючий антрополог, що їздить у довгі експедиції до Африки, використовує величезну кількість літератури. Це значно більше «наук», аніж «поп», але читати все одно дуже і дуже цікаво. 5 з 5.

4) «Вбивство у Мюнхені. По червоному сліду» Сергія Плохія – захоплююча розвідка про вбивство Степана Бандери, про його вбивцю і про усталену московську традицію знищення своїх політичних противників. Досить серйозне наукове дослідження читається, наче крутий шпигунський роман і інколи забуваєш, що це Плохій, а не Ле Карре. Дуже виважений підхід, який дає слово всім, але не стає на яку позицію, не робить остаточних висновків, залишаючи все читачам. Ну і карколомна, багато в чому досі не зрозуміли історія Богдана Сташинського, спочатку холоднокровного зрадника і вбивці, а потім перебіжчика, який допоміг світу дізнатися про криваві методи КДБ. Плюс любов, плюс таємниця, плюс спроби КДБ все переграти. Після «Вбивства у Мюнхені» інакше дивишся і розумієш на отруєння Литвиненка чи Скрипаля, бо розумієш, що це частини одного «грьобаного ланцюга», який почався чи не з вбивства Петлюри. 5 з 5.


5) «Випадкові життя» Олега Радзинського – автобіографічна історія московського мажора, який жартома став дисидентом і по-справжньому відправився у сибірські табори. Золота радянська молодь сімдесятих, підпільна література, гра в дисидентство, яка перестає бути грою і закінчується арештом, судом і ув’язненням. Автор описує події з гумором і без жодного пафосу, не намагається стати в один ряд з дисидентами, в той же час докладно і точно описує світ радянських тюрем і таборів. Гра могла закінчитися погано, але почалася перебудова, Горбачов помилував Радзинського, той емігрував, став інвестиційним банкіром і письменником. Хорошим письменником, після цієї книги сумнівів не залишається. 4,5 з 5.

6) «Адепт Бурдьє на Кавказі» Георгія Дерлуг’яна – велике соціологічне дослідження про те, чому розвалився СРСР. На великому і різноманітному матеріалі автор показує, що радянська імперія розпалася через накопичені внутрішні протиріччя, а не Горбачова. Потужне відставання в економіці, невміння влади приймати стратегічні непопулярні рішення, суттєва зупинка соціальних ліфтів, витратні закордонні прожекти. СРСР виглядав потужним монстром, але під бронею атомних бомб і танкових армій знаходилися заіржавілі механізми, які розлетілися при зіткненні з першою ж серйозною кризою. В книзі зустрічаються великі теоретичні пасажі з соціології, але крізь них варто продиратися, щоб добиратися до унікального фактажу. 5 з 5.

7) «Раунд. Оптичний роман» Ганни Немзер – великий текст в стилі вербатим, коли оповідь ведеться прямою мовою багатьох персонажів. Спочатку такий метод вражає, але десь вже після третини стає зрозуміло, що він не прийнятний для роману. Починаєш путатися з персонажами і сюжетними лініями, багатоголосся збивається в якийсь сумбур замість музики. Спроба цікава, але невдала. 3 з 5.


8) «Сім життів» Захара Прілєпіна – збірка оповідань талановитого українофоба. Прілєпін – мастеровитий і розумний автор. Він вміє вигадувати історії і змальовувати цікаві типажі. Він пише чесно, змальовує російське життя без усяких прикрас. Навіть російсько-українську війну він намагається описувати відсторонено, начебто об’єктивно. Але іноді під маскою таки проступають ікла і стає зрозуміло, що вогонь ненависті палає в душі автора, нехай і загнаний кудись глибоко. При описи негативного персонажа, який воює в лавах російських військ, Прілєпін пише «Он был заурядный, нагловатый малоросский тип». До чого тут «малоросский»? Ну бо всі нехороші люди схожі на малоросів. Потім автор розповідає про обстріли з українського боку і побіжно згадує снаряд, який вбив «шахтаря і його дитину». Інколи стає помітно, як автор мріє про подвиги. Тоді ліричний герой, в якому вгадується сам Прілєпін, ліквідує цілу українську диверсійну групу. Жорстоко-жорстоко, але без захоплення жорстокістю, а так, типу діловито. Прілєпін – хороший письменник, але масштаб його талант не компенсує гнидність автор. Він як поганий самогон: пити можна, але виходитиме важко. 3 з 5.

9) «Я чув, що ти фарбуєш будинки» Чарльза Брандта – титанічна праця про найманого вбивцю мафії. Автор багато років спілкувався зі своїм героєм, щоб примусити його розповісти всю правду про його криваву роботу. Книга – само по собі, пам’ятник авторській наполегливості і вмінню, щоб написати її Брандт витратив роки і роки. А ще це книга про те, як американська держава, зрозумівши небезпеку мафії, змогла завдати їй таких ударів що фактично знищила. Якщо раніше за місце боса мафії точилися війни, то тепер всі уникають цієї посади, бо вона гарантує швидку посадку надовго. І в цьому таки разюча відмінність від України, де злодії в законі спокійно діють, а правоохоронні органи обмежуються лише профілактичними бесідами. За книгою Брандта зараз знімає кіно Мартін Скорсезе. І це має бути епічне кіно, бо книга саме така. 5 з 5.

Прочитано у жовтні

У жовтні читалися дуже різні книги і всі чудові:

1) «Пригорща прози: сучасне американське оповідання» – потужна збірка оповідань різних американських письменників. Оповідання не такі вже і сучасні: надруковані на початку 90-х, але жодне не виглядає застарілим. Дуже якісна і дуже заглиблена в американські реалії проза. Та заглибленість може бути, як перевагою, так і недоліком. Дуже різна тематика і досить схожа, але зовсім не одноманітна техніка. Взагалі, дуже люблю збірки оповідань, то 5 з 5.

2) «Кавказька війна. Сім історія» Амірана Урушадзе – дуже цікава історична книга про підкорення Росією Кавказу. Підкорення було наслідком російського імперського мислення, тобто це була не гонитва за прибутками, а гонитва за територіальним зростанням, як таким. В окремі роки війна на Кавказі забирала шосту частину всього державного бюджету, але Петербург і не думав відступати, був готовий на будь-які витрати і втрати, бо імперія зупиняється лише тоді, коли руйнується. З цього правила можна робити висновки і для сьогодення: війна на Сході триватиме доти, доки Російська імперія не розпадеться. У книзі багато цікавих фактів та історій, вона написано дуже зважено і зовсім не імперські. 5 з 5.

3) «Крик» Костянтина Воробйова – сильна та чесна повість про війну. Ще про Другу Світову. Текст був написаний у радянський час, але, на диво, позбавлений всіх радянських штампів. Правда війни і щирість кохання, водночас жорстокий і ніжний текст про кілька днів з життя лейтенанта Червоної Армії взимку 1941-го року. Характери і події дуже легко екстраполюються на сучасну війну. 5 з 5.

4) «Цісар Америки. Велика втеча з Галичини» Мартіна Поллака – книга про те, чому і як Галичина стала на початку двадцятого століття одним з найбільших джерел міграції до Америки. Перенаселеність, економічна відсталість, повсюдна корупція, відсутність працюючих правових механізмів – все це штовхало людей до втечі з рідних країв. Євреї та німці їхали назавжди, українці сподівалися підзаробити грошей і повернутися, але здебільшого залишалися за океаном. На жаль, зараз спостерігаємо той самий букет факторів, за виключенням, хіба, перенаселеності. 4,5 з 5.

Прочитано у вересні

Відпочинок з яблуками і робота над «нульовим» Карповичем забирали час, але дещо встиг прочитати.
1) «Мовознавство: від Аристотеля до комп’ютерної лінгвістики» Володимира Алпатова – якісний наукопоп про те, як розвивалося усвідомлення мови і мов людством. Можливо, фахівці не знайдуть у книзі багато нового, а ось для «чайників» в мовознавстві – саме те. 4,5 з 5.
2) «Браття Сістерс» Патріка де Вітта – розхвалений вестерн, що виявився мильною бульбашкою. Про «Братів Сістерс» я почув, ще як вони вийшли англійською кілька років тому і з тих пір чекав. За цей час стало відомо, що за романом талановитий француз Одіар знімає кіно з Хоакіном Феніксом та Джоном Рейлі. Навіть встиг подивитися трейлери, аж ось текст потрапив мені до рук і… По факту маємо роман з напрочуд кволим сюжетом. Автор постійно рятується тим, що герої кудись їдуть, але варто їм зупинитися, як стає нудно. Говорили про чудові діалоги роману. Була пара смішних і все. В кінці кволість сюжету перемагає і читача, якому вже не цікаво як всі закінчиться, аби тільки швидше. Ніщо і ні про що. 2 з 5.
3) «Зелот. Ісус: біографія фанатіка» Рези Аслана – напрочуд цікава спроба реконструкції особистості Ісус за Назарету на основі історичних джерел. Дуже інформативна книга, як мені лягла в пандан з кракауерівською «Під прапором раю», що розповідала про створення віри мормонів. Отже, для створення потужного релігійного руху потрібні містик (Ісус та Джозеф Сміт, відповідно) і практик-організатор (апостол Павло та Брігам Янг). Перший запалить іскру віри, залучить перших учнів і трагічно загине, тоді, як другий зможе вберегти і розвинути справу вчителя, нехай і серйозно її змінивши. Найцікавіше в книзі, це спроба зрозуміти, якою людиною був Ісус. Син найманого робітника з глухого селища у провінційні Галілеї, несподівано йде з дому, зустрічає Івана Хрестителя, спочатку вчиться, а потім вчить, творить дива і їде до Єрусалиму на вірну смерть. Не менш цікавий і Павло, який відмовився від єврейського націоналізму вчителя, перетворивши християнство з дрібної юдейської секти на світову релігію. Ще багато цікавого про боротьбу та збіги, з яких виросло сучасне християнство. 5,5 з 5.
4) «Як я ’му жити на полонині» Люби-Параскевії Стринадюк – ніжна проза про гори та мрії. Тоненька книга у сотню сторінок легко відносить у гори. Читаєш і чуєш хитання смерек, відчуваєш смак води з поточку, тремтиш від холоду зимнього вітру на полонині Угорській, прислухаєшся до чудної гуцульської говірки з її «саракою» та «маржиною». Авторка пише про свою малу Батьківщину з великим захопленням і пробирає не стільки гірською екзотикою, скільки любов’ю і до гір і до людей, які їх населяють. 5 з 5.

Прочитано у серпні

«Життя» Кіта Річардса – захоплюючі мемуари та гімн творчості від одного з засновників «Rolling Stones». Ніколи не слухав «роллінгів» (правильно було називати «стоунз», принаймні Річардс робить тільки так), але після прочитання цієї монументальної книги (564 сторінки) зацікавився. А як інакше, якщо Річардс з таким захопленням розповідає про музику. Купа подробиць гри на гітарі, які ти не розумієш, але драйв оповідача тягне за собою. Тут є і про дитинство, про відносини батьків і дітей, досить багато про наркотики, які Річардс вживав не одне десятиліття, про відносини з жінками, але головна в книзі музика. І саме її написання виглядає, як найбільший кайф у світі. Розмови про музику, постійна гра, багатогодинні джемування, просто заради задоволення. Книга написана дуже щиро і дуже наближено, ти наче розмовляєш з Річардсом, який не намагається виглядати генієм чи героєм, а розповідає історію людини. Річардс писав цю книгу з професіоналом – Джеймсом Фоксом, останньому вдалося зробити так, щоб на сторінках Кіт звучав не гірше, аніж на сцені. 5 з 5.
«Ми – це наш мозок» Діка Свааба – книга про те, що ми формуємося, як особистості значно раніше, аніж можна було подумати. Базові риси людської особистості закладаються під час зростання плоду у череві матері, тобто задовго до того, як ця особистість почне себе усвідомлювати. Наша схильність до тих чи інших хвороб, наша поведінка в дорослому житті, міцність до стресу, сексуальна орієнтація, відчуття власної статі і багато чого ще закладається під час формування та зростання плоду, тому максимально важливо забезпечити комфортні умови для матері, унеможлививши стресові умови. Свааб наводить купу цікавих прикладів і демонструє, що багато чого з того, що ми вважаємо своїм особистим рішенням чи вибором, є автономною роботою різноманітних структур мозку, дію яких свідомість просто присвоює, бо для людини важливо мати відчуття, що вона все контролює. Хоча насправді ні. 5 з 5.
«Коротка історія семи вбивств» Марлона Джеймса – великий ямайський роман. І в цьому визначенні немає ані крихти сарказму. Великий і за розміром (688 сторінок) і за задумом і за виконанням текст. Занурення в жахливо-принадне життя на Ямайці, повне насильства, вбивств, сексу, корупції та наркотиків. Купа оповідачів, кожен зі своїм стилем і всі ненадійні. Інколи відчуваєш втому від їх нескінчених монологів, але покинути книгу не можеш, вона тримає тебе гравітацією свого масштабу. Відпускає тільки для того, щоб погуглити якісь деталі. Невеличка країна (2 мільйона населення – менше за Львівську область), яка спочатку підкорила світ завдяки Бобу Марлі та растаманам, а потім завоювала Східне узбережжя США своїми жорстокими бандами наркоділерів. Книга і про це теж, а також про природу насильства, про долю жінки в суспільстві, яке сприймає їх лише, як сексуальні об’єкти, про кримінальних патріархів, про сплав продажних політиків і бандитів. Масштабний і чудово зроблений текст на який у автора, вихідця з заможної ямайської родини, пішло чотири роки, в тому числі рік творчої відпустки. Час не був згаяний. 5 з 5

Прочитано у липні

«Іншалла, Мадонно, іншалла» Міленко Ерговича – орієнтальна і подекуди надлишкова проза про західний край Сходу – Боснію. Спочатку текстом зачаровуєшся, а за ним і країною. Тут все не так, як у людей, усюди зачакловане середньовіччя, навіть, якщо дія відбувається у двадцятому столітті. Книжкою не можеш наїстися, але десь у другій половині її багатий і солодкий смак набридає. Автор і далі дивовижить на повну, але діє вже не так сильно. І ось вже здається, що текст виснажився, та починаються останні історії, які дозволяють закінчити в мажорі. А в післямові автор зізнається, що основою для розділів стали народні боснійські пісня і це багато чого пояснює. Гарно, дуже гарно. 4,5 з 5.
«І тим, що в гробах» Андрія Бондаря – зразкова есеїстика від власника чи не найгострішої пір’їни країни. Смішні, трагічні, дуже точні і не дуже обов’язкові, це тексти, хоч писалися з якихось давно забутих причин, зовсім не застаріли і виглядають цілком актуальними. Це такі фігури вищого розумового пілотажу від яких інколи захоплює подих і постійно отримуєш задоволення. Так само приваблює фігура автора, водночас іронічного і щирого. 4,5 з 5.
«Риб’яча кров» Іржі Гаїчека – великий чеський роман. Текст про пам’ять, про прірву між поколіннями, про дорослішання, про честь, кохання, неповороткий державний механізм і ще багато чого. Коли читав, то неодноразово відчував сльози на очах і багато сміявся. Гаїчек чимось схожий на моїх улюблених Астафьєва чи Іскандера, тільки чеський ґрунт менше придатний до сибірських трагедій та кавказького гострослів’я, більш меланхолічний та ніжний. Дуже живі герої, цілком життєві історії, наче все трохи притлумлене спокійністю оповідання, але як же добре припасовано! Рішуче моя чашка чаю. Так добре книга мені вже давно не заходила. 5,5 з 5.
«Коротке і дивне життя Оскара Уо» Жюно Діаса – карибська екзотика планетарного ґатунку. Товстенький син домініканської емігрантки живе в США, захоплюється фантастикою і страждає від суцільного ігнору з боку дівчат. Жвава манера оповіді, занурення у світ фантастики, постійна націленість на секс. Потім розповідь про сестру головного героя, його матір, діда та бабу, про життя зламані тоталітаризмом. Закінчується все тим, що в країнах третього світу краще не ворогувати з ментами. І тут дуже в тему лягла історія з нападом на Катерина Гандзюк. Те, що американський читач сприйматиме, як щось дивовижне, український впізнає, як рідне. 5 з 5.
«Дуель нейрохірургів» Сема Кіна – зразковий наук-поп про те, як працює людський мозок і як людство його вивчало. Багато цікавих історій, які пояснюють, як влаштований наш мозок і чому ми сприймаємо світ так, як сприймаємо. Де межі свідомості, чи є у людини воля, хто ті люди, які насмілювалися копатися у мозку (своєму та чужому), щоб зрозуміти, як він діє. У цій темі ще багато білих плям, але і розповісти що мається. 5 з 5.

Прочитано у червні

1) «Наш математичний Всесвіт» Макса Тегмарка – непростий наук-поп з теоретичної фізики та математики про те, як все влаштовано. Автор намагається розповідати про складні речі просто і з мінімумом формул, але все одно доводиться напружувати мозок чи не на кожній сторінці. Не факт, що ви все зрозумієте з цієї книги, але факт, що дізнаєтеся багато нового. 4,5 з 5.
2) «Довгі часи» Володимира Рафеєнка – хороша книга про Донбас та війну з геть іншою оптикою. Більшість книг про війну писалися з українських позицій і в цьому сенсі «Довгі часи» дають приклад погляду з того боку фронту, вірніше тилу. Досить корисний погляд, який нагадує що за формулою «Україна бомбить Донецьк» стоять не тільки численні шари російської пропаганди, але й реальна війна з її байдужістю до мирного населення. При цьому «Довгі часи» це не спроба улюбленої страви псевдогуманістів про те, що «тут не все так однозначно» і «винні і ті і інші». Все однозначно і провина кожного теж. Щоб адекватно описати війну, її причини і можливі шляхи подолання, автор змушений вдаватися до казкових, міфічних елементів (можливо хтось вжив би термін постмодернізм). І хоч це розумієш причину цього, бо звичайний реалізм не може схопити маюячню і абсурд цієї війни, але от казковість сильно б’є по романній складовій: дуже швидко ти припиняєш хвилюватися за героїв, бо ж казка, все буде добре. 4,5 з 5.
3) «Земля загублених» Катерини Калитко – нуднувата збірка про вигаданий край, який схожий на опис якоїсь середземноморської країни, взятий з путівника. Для чого поміщати дію у вигаданий край? Або з цікавості до створення нового світу зі своєю географією, історією, флорою та фауною, або для того, щоб розповісти такі історії, які не могли б відбутися у знайомій реальності. В «Землі загублених» ціль вигадування краю не дуже-то зрозуміла. Типу, багато хороших авторів вигадували, а я чим гірша. Але той вигаданий край не захоплює, а нагадує картонний реквізит провінційного театру. Актори грають не те щоб погано, є сильні місця, але ось цей невідомо для чого вигаданий світ заважає співчувати і перейматися. Земля загублених читачів. 3 з 5.
4) «Забагато щастя» Еліс Манро – потужна (а в автора бувають інші?) збірка оповідань від нобелівської лауреатки. Оповідання зазвичай фокусується на якомусь конкретному випадку, досить обмежене у часі та просторі, але у випадку Манро оповідання легко вміщує життя героя, а то і декількох. Тобто романна тема вміщується в формат оповідання і не сказати, що авторці не вистачає обсягу, щоб розповісти все важливе. Канадська провінція, непримітні люди, їх звичайне життя. Начебто, жодної родзинки, але відірватися важко. Плюс стиль авторки, яка може то пригальмовувати час, то пришвидшувати до десятиліть на слово. «А потім я виросла і постарішала» − так закінчується одне з оповідань і це квінтесенція авторського стилю Манро. 5 з 5.

Profile

superknyga
superknyga

Latest Month

September 2019
S M T W T F S
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by Tiffany Chow